\ музей \ форум \ альманах \ пам’ятник \ родовий маєток \ дуб \
ГІДНІ НАЩАДКИ ГЕТЬМАНА ІВАНА ВИГОВСЬКОГО,
або СТРИЙСЬКИЙ РАЙОН– ЦЕ КОЗАЦЬКИЙ РЕГІОН!
«Нехай Великоросія буде Великоросією,
Україна – Україною.
Ми є військо непереможне» – Іван Виговський
1.Звитяжний гетьман Іван Виговський
2. Іван і Олена Виговські представники еліти української нації.
3. Історичне село Руда, яке варте уваги держави.
4. А де ж спочиває Гетьман?
5. Шляхетська родина Івана Виговського та їхній внесок у розвиток культури і історії країни.
6. Історична і культурна спадщина Івана Виговського.
7. Відновлення та збереження історично-культурної спадщини гетьмана України Івана Виговського.
8. Геральдичний екскурс в історію герба гетьмана Великого князівства Руського Івана Виговського «Левове Серце».
А знаєте, що культурна спадщина складає значну частину нашого життя. Вона оточує нас в будівлях наших міст і виражається через природні ландшафти та місця археологічних розкопок. Це не тільки література, мистецтво та предмети, але і ремесла, які ми вивчаємо, історії, які ми розповідаємо, їжа, яку ми їмо і фільми, що ми дивимося і навіть індустрія, яка має свою давню історію.
Тож, розуміємо, що культурна спадщина – це не лише сукупність успадкованих сучасниками культурних цінностей від попередніх поколінь. Це джерело життя, з якого наша нація сьогодні черпає свою незламність і непохитність та впевненість у процесі відродження національної пам’яті, а з ним і зцілення держави. І цей процес зцілення треба розпочинати вже, щоб утвердитися в перемозі та відкривати нові можливість, налагоджувати контакти для забезпечення простору відбудови країни.
У сьогоднішній час, кожен з нас має бути відкривачем незвіданого та невідомого, чи примусово забутого, що майже поруч. Пізнавати, генерувати своє, заглиблюватися у виміри історичної і культурної спадщини з тисячолітньою тяглістю та виводити з глухого кута націєтворчі історії.
От, власне Іван Виговський – є тією з найменш досліджених постатей Козацької Доби. Настільки, що й донині достеменно невідомі час його страти та місце поховання.
Іванові Виговському судилося стати гетьманом у час, який прийнято називати добою Руїни. Розбрат в українському суспільстві та брак єдності серед старшини вели до занепаду козацьку державу, яка постала на обох берегах Дніпра під час визвольної війни Богдана Хмельницького 1648-1657 років.
Як на мене, і нині нечисленні автори досліджень про Гетьмана принижують його пам’ять, раз по раз називаючи його лише генеральним писарем Богдана Хмельницького.
Іван Виговський – це інтелектуал, дипломат, воїн, абсолютний європеєць, полководець, гетьман, герой Визвольної війни українського народу, один з творців Української гетьманської держави у середині XVII ст., патріот України, який здійснив сміливу спробу вирватися з-під жорсткої опіки Москви, відстоюючи природне право України на самостійний вибір шляху свого розвитку.
І саме Іван Виговський – перший гетьман української козацької держави, страченим за участь у боротьбі за її незалежність, а після його усунення почалася Руїна: Гетьманщина розкололася на Правобережну та Лівобережну.
І саме, цей Гетьман зумів – через 40 років після Петра Сагайдачного – здобути найблискучішу і найбільшу перемогу козацького війська над Москвою у Конотопській битві, відстоявши цілісність України.
Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією», а також про те, що «в історії росіяни ніколи не воювали з українцями». Гетьман Іван Виговський, як визначний стратег, який планував усі переможні битви за гетьманування Б. Хмельницького, добре спланував і цю військову операцію, командуючи об’єднаними силами козацької піхоти й татарської кінноти, що були чи не найкращими у Європі.
Героїчна оборона Конотопа увійшла в історію, як одна з найбільших битв Європи XVII століття. В ній українська армія гетьмана Івана Виговського разом з кримським татарами перемогла московське військо князя О.Трубецького.
Mockoвuтu втратили близько 10 тисяч пораненими і вбитими. Героїчна оборона міста скувала сили противника і дала можливість Івану Виговському зібрати війська і підготуватися до вирішальної битви. 28-29 червня (8-9 липня) 1659 року поблизу Конотопа в запеклому бою московська армія була розгромлена. Mockoвuтu втратили 30 тисяч вбитими та 5 тисяч полоненими. Рештки Mockoвської армії відступили з боями до м.Путивль. Звістка про перемогу над царським військом облетіла всю Європу.
Дякуючи Івану Виговському, ми перемогли тоді – переможемо і нині!
І це саме той Гетьман, який і нині нас надихає у вірі, що агресора буде розгромлено і недобитки окупантів виб’ємо з України! І це саме той Гетьман, чия родина понад 100 років володіла землями на Жидачівщині, що знаходиться на території Гніздичівської ТГ Стрийського району.
Родина Виговських з’явились у Руді у 1660 році, саме тоді гетьман Іван Виговський придбав Руду разом з кількома довколишніми селами у Даниловичів, які володіли містечком майже три століття, ще з тих днів, як за бойові заслуги ці землі було подаровано дідичеві Данилові Дажбоговичу, котрий і став зачинателем славного галицького роду Даниловичів. Саме при Даниловичах у 1623 році містечко Руда отримало Магдебурзьке право, а Рудою – це містечко називають з давніх давен, адже у давньоруські часи та в ранньому середньовіччі тут видобували залізну руду, котру тут же і переплавляли на залізо. З нього у нинішньому Жидачеві, і тодішньому Удечі, виготовляли зброю та знаряддя праці . Це справді дуже давня місцевість. У XII-XIV ст. там було укріплене городище. Пізніше збудували замок. Від 1660 року Руда разом із прилеглими селами переходить у власність Виговських і стає малою резиденцією гетьмана в Галичині. На той час місто славилося добре укріпленим замком загальною площею понад 10 га, з різними за призначенням господарськими будівлями. Був тут навіть унікальний млин-фортеця.
А до Руди Виговські мали свій маєток на нинішній Житомирщині у селі Вигово. Батько майбутнього гетьмана служив у митрополита Петра Могили, батька ж брат Василь був овруцьким полковником, історія також зберегла дані про сотника Самійла Виговського. Цей шляхетський рід добре розумів вагу знань та науки. Відтак майбутній гетьман Іван Виговський здобув добру освіту. Це дало йому право керувати справам Луцького земського суду. Згодом він став писарем польського комісара, котрий від імені короля і замість гетьмана правив Україною.
На той період життя припадає і знайомство Виговського з Богданом Хмельницьким. Воно стало доленосним у його житті. Адже 1648 року Іван Виговський у битві під Жовтими Водами потрапив у татарський полон. Гетьман тоді викупив його і призначив своїм генеральним писарем . Після смерті Хмельницького гетьманську булаву успадкував його малолітній син Юрій. Однак за порадою Виговського він зрікся її, відтак наказним гетьманом став генеральний писар.
Іван Виговський увійшов в українську історію, передусім, як поборник сильної і незалежної України. Гетьманом його було обрано після смерті Богдана Хмельницького. Саме Виговський організував Генеральну військову канцелярію – адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького, мозковий центр козацької революції.
Виговський виховав ціле покоління урядовців і дипломатів, тримав у своїх руках усі нитки внутрішньої і зовнішньої політики. Намагався утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній із сторін. Він уклав українсько-шведський договір, відновив союз з Кримським ханством та почав переговори з Польщею.
Активна зовнішня політика Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України та повернення Україні належного їй місця на політичній карті Східної Європи, викликала занепокоєння mockвu, яка після Переяславської угоди 1654 року сприймала Україну не як рівноправного союзника, а виключно як васала. Виговський уклав союзний договір зі Швецією, перемир’я з Польщею, поновив союз із Кримським ханством і Туреччиною. Заключним акордом зовнішньополітичної діяльності стала Гадяцька угода, яка гарантувала Україні самостійність у складі федеративного союзу трьох республік – Польщі, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського.
Після цієї угоди Виговський остаточно порвав із mockвoю, зібравши козацькі полки, наймані війська, кримські орди та польських союзників, рушив на московське військо, яке тримало в облозі місто Конотоп. Маючи під своєю рукою вдесятеро менше, ніж у супротивника, військо, гетьман здобув блискучу перемогу. Поразка російських військ під Конотопом змусила російського царя вбратися в жалобні шати i всерйоз задуматися про втечу зі своєї столиці, яку от-от могли захопити козаки, що вже готувалися до походу на москву.
Та не всіх козацьких старшин влаштовував союз із поляками. Зорієнтовані на mockву верховоди завадили Виговському покінчити з царською владою в України. Та й для більшості українського люду повернення під верховенство польського короля видавалося нестерпним. Врешті-решт протиріччя розкололи Україну навпіл – Лівобережжя залишилося промосковським, на Правобережжі запанували поляки.
Царський уряд продовжував «гібридну війну», активно формував за допомогою своїх агентів (передусім духівництва) антигетьманську опозицію. Підкуповував козацьку старшину, всіляко підбурювали запорожці та селянство.
Зрештою, Іван Виговський змушений був зректися булави і виїхати в Польщу, а це слова з маніфесту Івана Виговського, написаного понад 350 років тому: «От така то зрада підступної mockвu слідна у всім: вона готовить нам ярмо – насамперед, домашньою громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини».
2. Іван і Олена Виговські представники еліти української нації.
Іван Виговський зрікся гетьманства та вирушив на Галичину, на родинні землі, де проживала його друга дружина Олена Стеткевич – Виговська. Про першу дружину Виговського відомо мало. Лише, що вона із роду Яблонських (використовували герб «Ясенчик») і що у 1656 році померла, залишивши Іванові доньку Мар’яну.
Сам Виговський називав свою другу дружину Олену «дорогою товаришкою свого життя», а Олена платила йому такою ж самою любов’ю. Їхня історія —це історія великого і трепетного кохання. «Не в силах пережить без тебя, ясновельможний пан мой – сонце, ні дня одного, ні ночі одної. За тебе у неспокої душа моя ся рве», – ці рядки, писані Оленою Виговською своєму чоловікові під час битв та походів, нехай послужать лейтмотивом великому й красивому коханню.
Олена Стеткевич – походила з давніх литовських та руських династій і це донька мстиславльського каштеляна Богдана Стеткевича та Олени Богданівни Соломирецької, представниці давнього білоруського князівського роду гербу Равич.
Її батько Богдан Вільгельмович з роду Стеткевичів відомого гербу «Косцеша», працював мстиславським, а потім новогрудським каштеляном. Він був не тільки успішним державним діячем польсько-литовської держави, але й видатним православним меценатом. Володіючи багатими маєтками на території сучасної Білорусі, Богдан разом з дружиною заснував та фінансував Кутеїнський, Буйницький, Барколабовський монастирі, а також був покровителем Києво-могилянського колегіуму.
Мати Олени Виговської, яку теж звали Оленою, в дівоцтві Соломерецька, взагалі нібито походила з Рюриковичів, їх смоленсько-брянської гілки (так, перший Соломерецький був прапраонуком Великого князя Київського Ростислава III Мстиславича).
З новими впливовими родичами Іван Виговський налагодив найтепліші стосунки. Хоча спочатку вони вважали, що для шляхетної панянки він є не найкраща пара. Говорили, що Іван просто викрав Олену під час одного з походів, після чого вони одружилися в Києві без батьківського дозволу. Але, мабуть, велике кохання між ними та амбітність Виговського таки впевнили родичів Олени, що шлюб закоханих має сенс і що Іван та Олена були створені одне для одного, як місяць і зірки, як повітря і полум’я. Їхнє велике кохання стало легендою за життя, а після кончини та слава ширилася ще більше.
Олена та Іван Виговські – гетьманське подружжя – пройшли через випробування успіхами і стражданнями, тріумфом і лихоліттям, і кожної хвилини думали одне про одного, воліючи ніколи не розлучатися.
Пара була класичним прикладом істинності приказки про голову і шию. Олена ніколи прямо не втручалася в державні справи, проте жодного рішення без неї чоловік не ухвалював.
Від шлюбу Івана Виговського та Олени Стеткевич в сім’ї Виговських народився син Остап (Остафій).
«З першого спізнання канцлера козацької держави Івана Виговського Олена Стеткевич – чи то дочка, чи то небога воєводи литовсько-українського роду – була для нього єдиною на все життя. І пані Олена одразу поставила його перед собою на п’єдестал», – засвідчує Іван Огієнко.
Після зречення Іваном Виговським клейнодів гетьманства Олена покірливо ділила з ним «і долю і недолю», а сам Іван Виговський до останніх днів дбав про дружину й маленького сина Остапа, і одночасно дбав і про свої володіння з центром у містечко Руда та великим ключем сіл: Волиця, Лівчиці, Ганнівці, Облазниця, Нове Село, Йосиповичі (до недавнього часу ці населені пункти входили до Жидачівського району, а від 2020 р. – до Стрийського району Львівської області). Серед місцевого населення у Руді зберігся переказ про те, що у гетьмана Виговського було прислів’я: «Продам Бар, продам Руду і заграю ляхам у дуду».
3. Історичне село Руда, яке варте уваги держави.
Ще потрібно чітко пам’ятати, що містечко Руда на той час, не було забуте Богом і людьми територією, а з 1623року мало статус міста з Магдебурзьким правом
І ще треба пам’ятати, що навколо були міста із таким самим статусом:
- Жидачів – в 1393 р. отримано статус міста і Магдебурзьке право.
- Журавно – в 1563 р отримано статус міста і Магдебурзьке право ,
- Ходорів – в 1436р отримано статус міста і Магдебурзьке право .
Тобто, Жидачівщина того часу – це не депресивна територія, це край неповторної краси, де клекотало, кипіло життя, це край високої культури і духовності з європейською практикою і європейським правом, це соціально-економічний та культурний край з автономними засадами і самоврядними інституціями.
Та й зрештою Магдебурзьке право стало історико-правовою матрицею місцевого самоврядування в українських містах і сформувало унікальну правову систему.
Сьогодні часто можна почути, що нам не потрібна історія, музеї, культурна спадщина. Потрібно займатися реальними діями в допомозі фронту, реальними господарськими проблемами, щоб зміцнити економіку. Це і справді так. Разом з тим саме економіка була основою традицій самоврядності відомих сьогодні під загальною назвою «Магдебурзьке право».
Щоб розуміти господарське значення феномену магдебурзького права треба глянути в історію, що собою представляли середньовічні міста. На початку свого розвитку — це були просто великі поселення з усіма їхніми вадами. Відсутністю ефективного управління, антисанітарією, злочинністю. Недарма найбільше лихо того часу, чума, поширювалося у першу чергу через міста.
Магдебурзьке право, якщо говорити сучасною мовою, дало можливість залучати інвестиції. Ремісники, власники нерухомості у містах, торговці за певні послуги місту звільнялися від сплати різного роду мит. Колишні господарі міст і селищ віддавали міста на самоуправління громаді, бо саме громада могла вирішити спільно такі проблеми, як пожежний захист, економічний розвиток, встановлення міських комунікацій, робота судів.
Магдебурзьке право звільняло місто від судової та адміністративної влади власника земель, на яких воно розташовано надавало пільги ремеслам і торгівлі. Міщани були юридично вільними, виконували загально-державні повинності, зокрема військову й ті, що визначала міська влада.
Привілеї, що надавались Магдебурзьким правом:
- будувати ратушу з годинником;
- утримувати трубача при ній;
- розміщувати у ній крамниці з хлібом, засіки (доходи з яких використовувати для загальноміських потреб);
- будувати гостинний двір, лазню, шинок, млин;
- влаштовувати ярмарки й торги.
З отриманням Магдебурзького права у громади з’являється свій бюджет. Зокрема, міські податки — це сплата мита з товарів, що привозили та продавали на ярмарках. Окрім цього були свої купці, які займалися торгівлею й теж сплачували податки, були ремісники. А ще кожний центр, такий як Руда, володів селами, тому в міську скарбницю з кожного двора селяни сплачували податки.
А витрачали податки на: заробітну плату міському лікарю, міському писареві, платили канцеляристам, городничому та іншим чиновникам. Закуповували для магістрату папір, сургуч, галяс для виготовлення чорнила, дрова, ремонтували печі міста в полковій канцелярії та в магістраті, а також утримували за ці кошти протипожежний інструмент.
Ще були повинності: окрім сплати податків, міщани мали виконувати повинності. Зокрема, це ремонт і підтримування у належному стані доріг і мостів. Міщани повинні були також брати участь в організації протипожежної оборони.
Існувала колегія суддів, як правило головою був полковий суддя, також входили члени міського самоврядування — райці, лавники, які були суддями..
І фактично застосування магдебурзького права в Україні припинилося із запровадженням у 1781 році «Установлення про губернії» і створенням нової судової системи. А повністю скасоване на українських землях воно було в 1831 році указом орківського імператора Миколи I.
А ще варто наголосити, що містечко Руда із навколишніми селами 208 років жили на магдебурзькому праві і вважалися вільними, місто мало власну казну, шинок, млин, лазню, проводити щотижневі торги та щосезонні ярмарки, сплачуючи податок. А з тих 208 років Магдебурзького права 113 років ці землі були у маєтності родини Івана Виговського. Тобто більша половина і це утверджує нас у розумінні, що Іван Виговський займався розбудовою краю і що у всіх навколишніх селах є клаптик історії, який дихає Іваном Виговським та його родиною.
Ось, наприклад на території Нового Села знаходився ще один родинний замок, а у селі Облазниці Іван Виговський зі своєю дружиною Оленою, часто відвідував церкву і офірував кошти на церквовицю та подарував богослужбові книги і дві патериці. В знак вдячності громада села перейменувала храм на честь батька гетьмана іменем святого Євстахія. У 1912 році митрополит Андрій Шептицький, відвідавши церкву, забрав ці книги до музею у Львів, а одна з книг зберігається в музеї отців Василіан у Монтері (штат Альберта, Канада).
Іван і Олена Виговські були глибоко релігійними і неодноразово офірували на церкву Воздвиження Чесного Хреста, яка у 1663 р отримала вольності від самого гетьмана Івана Виговського і яка знаходилася на території Юсиптицького монастиря (скита). Який у давнину був великим православним монастирем у Стрийському опіллі, зараз залишки розташовані в урочищі «Бучина» на південний схід від центру села Йосиповичі Стрийського району.
У 1664 році польський король Ян II Казимир розпочав похід для підкорення Лівобережної України, який зазнав невдачі, але призвів до повстання, яке перекинулось на Правобережжя, де його ватажків таємно фінансував Іван Виговський. Повсталі правобережні старшини, що діяли за підтримки запорожців Івана Сірка та промосковськи налаштованого лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, розгромили польські гарнізони на Київщині, проте зазнали поразки від військ Івана Тетері та польського полковника Себастьяна Маховського. За наказом останнього заарештований козаками Тетері у Барі на Поділлі Виговський був позбавлений всіх прав та привілеїв і 27 березня 1664 року був розстріляний поблизу села Вільховець на Київщині.
Олена Виговська, дізнавшись про убивство її Івана, тяжко захворіла. Але, побоюючись лиха й собі, хвора, крилася по лісах. З великими труднощами добула тіло свого чоловіка і поховала його в скиті Руди Гніздичевської. Серце її не витримало розлуки з коханим і через чотири місяці вона померла, заповівши поховати її поруч з чоловіком.
Саме тут, у Рудянському маєтку оселився і єдиний син Остап з дружиною Терезою.
Археологи та історики вважають найбільш вірогідною версію про те, що похований гетьман на Львівщині на території Стрийського району. Однак у ній залишаються теж таємниці: у Руді чи в Йосиповичах, котрі теж належали до гетьманських володінь. Вважається, що у вбивстві гетьмана є не лише політика, а й родинні чвари. Адже гетьман Павло Тетеря, котрий був у родинних стосунках з Іваном Виговським, претендував на його маєтки. Відтак вдовою залишилась його вагітна дружина Олена та осиротів одинадцятирічний син Остап.
Малого Остапа взяв на виховання брат покійного Гетьмана Констянтин. Історики схиляються також до думки, що у часи татарських набігів останки Івана та Олени Виговських перевезли до Руди.
У заповіті гетьман Виговський просив похоронити його у монастирі Воздвиження Чесного Хреста. Саме це і навело істориків на думку, що він мав на увазі Манявський скит. Однак такий монастир також був у ті часи і у селі Йосиповичі, яке належало родині Виговських. Саме тому схиляються до думки, що тіло страченого гетьмана привезли до Рудянських маєтностей.
Отож, Виговський, пославшись на те, що сам упродовж двох років (1657-1659) гетьманував, претендував на частину цього спадку . До нашого часу дійшло кілька звісток про могилу Івана Виговського. У своєму тестаменті він заповідав поховати його так: «Тіло моє за християнським звичаєм землі віддати, котре має лежати у Скиті Великім, у склепі мурованому в церкві Воздвиження Чесного Хреста».
У пам’ятці козацького літописання XVII-XVIII ст. «Чернігівському літописі» мовиться, що колишнього гетьмана та його дружину поховано у Великому Скиті . Польський хроніст XVII ст. Миколай Ємйоловський вважав, що могила Виговських знаходиться біля містечка Руда, у маєтковому монастирі Вознесення Господнього села Юсиптичі (теперішня назва села – Йосиповичі).
Іван Нечуй-Левицький в історико-біографічному романі про Виговського прийняв твердження польського автора. Зокрема, письменник писав таке: «Виговськiй (дружині гетьмана – В. Ф.) вдалося таки випросити в полякiв тiло свого чоловiка i вона поховала його в скитi коло Гнiздичевської Руди в склепi Хрестовоздвиженської церкви» . Натомість культурно-громадський подвижник українського духовного відродження другої половини XIX ст. Юліан Целевич висловилися на користь загальновідомого Манявського скиту, монастиря біля с. Маняви (нині Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.), що був заснований разом з церквою Воздвиження Чесного Хреста 1612 р. і в часи Виговського був одним з найбільших монастирів у Галичині.
Відомий український історик Іван Крип’якевич віднайшов серед жидачівських земельних актів тестамент Олени Виговської (Стеткевич), який торкається цих подій. Із нього випливає, що після смерті Івана Олена переховувалася у лісах поблизу містечка Бар, що було власністю Виговського. Вдова боялася, що її будуть переслідувати. Тоді брат гетьманової дружини Юрій Стеткевич перевіз сестру до Галичини, до іншої їхньої маєтності в Руді. Після тривалих клопотань їй вдалось забрати тіло чоловіка та перевезти до Руди, де його поховали у склепі церкви Воздвиження . Звернімося до результатів наукових пошуків сучасних учених.
Професор Юрій Мицик зауважив: спpoби рoзшyкaти могилу Bигoвських, пoчинаючи вiд визнaчного yкpaїнськoгo aрхеoлoгa Яpoслaвa Пaстеpнaкa (y 1935 p.), виявилися безуспішними. Припускають, що після закриття Скиту y 1785 p. його могила була перенесена. Але дослідження території Скиту далеко не завершене, і робити якісь висновки, тим більше вважати, що тіло гетьмана взагалі поховано не в Скиті, а неподалік місця розстрілу, у Корсуні або в іншому місці, передчасно. Однак виникає питання: який Скит має на увазі Ю. Мицик – Манявський чи Юсиптицький? В одній із своїх приміток історик зазначив таке: «Крім Скиту Манявського, різні автори, переважно краєзнавці, називають місцем поховання гетьмана Корсунь, Руду на Стрийщині, Юсиптичі (Йосиповичі) на Стрийщині, Спаський монастир біля Скиту Манявського, Скит (але не Манявський)» . Тобто у цьому переліку на першому місці стоїть Скит Манявський.
Львівський історик та археолог Василь Рудий схиляється до думки про поховання Івана Виговського в монастирі Юсиптич. У своїх публікаціях, опертих на археологічних та архівних матеріалах, дослідник ствердив, що останки Івана та Олени Виговських, якщо й містилися у Скиті в околицях Йосипович, то в часи татарських набігів (1675-1676) або в період закриття монастиря (перша половина ХVІII ст.) могли бути перенесені з відома нащадків І. Виговського у крипту під одну з церков у найближчі села маєтку родини Виговських – Йосиповичі, Бережницю або Руду. Однак археологічній експедиції, яка 2002 р. проводила обстеження на місці збудованої у 1712 р. коштом жінки сина гетьмана – Євстахія церкви Воздвиження Чесного Хреста у с. Йосиповичі, виявити поховання не вдалося . Автор висловив упевненість, що пошуки могили гетьмана України Івана Виговського будуть продовжуватися й надалі.
5. Шляхетська родина Івана Виговського та їхній внесок
у розвиток культури і історії країни.
Нащадки гетьмана впродовж століття опікувалися територією саме Юсиптицького монастиря. Так, невістка Івана Виговського Тереза Завадська-Виговська, своїм коштом збудувала церкву Воздвиження Чесного Хреста (1712 р.) в селі Юсиптичах, нині Йосиповичі.
А у 1680 р. київський воєвода Євстафій Виговський (син гетьмана Івана) та його дружина Тереза Виговська збудувала на місці дуба, де з’явився чудотворний образ, дерев’яну капличку, куди помістили ікону з дозволу Львівського архієпископа Констанція Липського.
У 1748 році власник Руди, брат Івана Виговського- Костянтин Виговський побудував нову простору дерев’яну церкву і помістив в ній образ Кохавинської Матері Божої.
22 червня 1755 року львівський архієпископ Вижицький переніс чудотворний образ з каплиці до новозбудованої церкви.
Коронація ікони найзнаменніша подія в історії села Кохавино. Кількість паломників до Кохавинської Богородиці зростала буквально з кожним днем. І дерев’яна церковця уже не вміщувала вcix охочих помолитися до чудотворного образу. Відтак вирішили спорудити просторий кам’яний храм у романському стилі. Наріжний камінь під нього освятили у червні 1868 року.
Будівництво тривало довгих 26 літ. І першого вересня 1894 року до новозбудованого храму перенесли чудотворну ікону Кохавинської Богородиці. Відомо, що під час коронації ікони у 1912 році золотими папськими коронами на цю подію лише поїздами прибуло понад 180 тисяч паломників.
Уже перед Другою світовою війною, з 1931 року кохавинськими святинями опікувалися отцієзуїти. Саме вони, втікаючи від радянських військ до Польщі, забрали зі собою чудотворну ікону Кохавинської Богородиці. Вона й донині зберігається у костелі міста Глівіци. У Кохавино залишилася її копія…
Таку надмірну опіку культових споруд з боку родини гетьмана Івана Виговського слід вважати вагомим аргументом на підтвердження того, що могила Івана Виговського знаходилася на території земель колишнього Рудянського маєтку Виговських. І якщо останки гетьмана і його дружини перезахоронили, то це могло відбутися, хіба що на території родинного маєтку Виговських. Можна припускати, що місцем вічного спочинку гетьмана могла бути церква ВЧХ, фундаторкою якої була невістка Виговського.
Найбільш правдоподібним місцем, де лежать останки гетьмана Івана Виговського, є земля села Йосиповичі Стрийського району. Цієї думки дотримувався академік, Герой України, фундатор музею Івана Виговського Б. Г. Возницький. Саме під його керівництвом у 2006 році було проведено обстеження території колишнього Юсиптицького монастиря, а в 2009 році місця, де стояла колись церква Воздвиження Чесного Хреста.
Вищезгаданий матеріал дає достатньо підстав твердити, що могила гетьмана Івана Виговського знаходиться на території, де була стара церква в с. Йосиповичі або ж на місці колишнього монастиря, тепер ліс «Бучина» на південний схід від центру села Йосиповичі.
А ще серед історичних фактів про участь родини Івана Виговського у житті краю є відомий факт співучасті козацьких загонів, сина гетьмана Івана Виговського, Остапа Виговського у найепічнішій битві під містечком Журавно під назвою – « Битва під Журавно».
З 25 вересня по 14 жовтня 1676 року, на так званих «Журавенських полях» між ріками Дністер та Свіча, під час польсько-турецької війни зійшлося військо під командуванням Яна ІІІ Собєського та Станіслава Яблоновського, в складі якого були і козаки з родинного маєтку Виговських із містечка Руди і 100-тисячна турецька армія на чолі з Шайтаном Ібрагім Пашею та низкою інших мусульманських полководців. Майже місяць тривали жорстокі бої і украй виснажені сторони, усвідомивши безсенсовість подальшої січі, уклали Журавенський мир, який завершив війну і ще перед знаменитою Віденською битвою фактично зупинив турецьку експансію в Європу.
Вдумайтесь, вже тоді маленьке містечко Журавно стало територією, де у запеклім й жорстокім бою вирішувалася доля правобережної України і де писалася історія Європи.
Невдовзі на околицях Журавна супротивники уклали «Журавенський мир», а у світову історію ці події увійшли під назвою Журавенський бій і Журавненський мирний договір і ознаменував завершення польсько-турецької війни 1673–76рр.
У 2021 році Стрийська районна державна адміністрація, у межах проекту культурної дипломатії, отримала фото копії фрагментів документів із книги записів з історичного архіву-AGAD із Варшави про історичний факт «Битви під Журавно» і «Журавненського мирного договору». Ці унікальні фото -документальні потвердження передано на зберігання голові територіальної громади Журавненської селищної ради та до музею – меморіалу гетьмана України Івана Виговського, філії Львівської галереї мистецтв.
Як бачимо древній Жидачівський край, правічна Рудянська земля, мов скарбниця, що наповнена сувоями історій дивовижної і легендарної родини гетьмана Івана Виговського.
6 Історична і культурна спадщина Івана Виговського.
Тож, пізнаваймо і генеруймо своє та спацеруймо впевнено і гордо своєю землею та об’єктами культурної спадщини, які є свідченням потужного спадку родини Виговських світового рівня :
- у вересні 2002 року, Борис Возницький, Дмитро Павличко, Роман
Лубківський під багатовіковим дубом Виговського у с. Руда, разом із іншими визначними представниками громадськості України, започаткували створення на Жидачівщині музею Гетьмана України Івана Виговського, який було урочисто відкрито вже в серпні 2004 року у Руді відкрили музей гетьмана Івана Виговського філія Львівської галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького.
Запрошуємо відвідати віртуальний тур сектором «Музей-заповідник гетьмана України Івана Виговського»:
Тур було знято Рекламною компанією «Радуга» в рамках проєкту по збереженню та архівуванню Української культурної спадщини за підтримки Museum Berlin-Karlshorst та сприяння сектору з питань охорони культурної спадщини Стрийської районної державної адміністрації.
А сам музей розміщений у двоповерховому будиночку, в котрому колись мешкав управитель маєтку, а вже при совєтській владі функціонувала лікарня.
При вході до музею – гармата. А вже у ньому чимало раритетів. Зібрано насамперед колекцію ікон з храму у Йосиповичах. Є і образочок з іконостасу йосиповицької церкви. Історики схиляються до думки, що його міг тримати у руках сам Гетьман Іван Виговський. Ще один цінний експонат – дубові двері. їх 1712 року подарувала храму у Йосиповичах дружина сина Івана Виговського. Окрім того, у музеї є і копії з картин епохи Виговського, і колекція портретів гетьманів, і чимало старовинних та козацьких речей. І, звісно, копія славного Гадяцького договору, і схеми та карти відомих переможних козацьких боїв.
У музеї ікона Вознесіння, до якої молився гетьман Іван Виговський, яка написана невідомим художником у ІІ-гій половині XVІІІ ст., яка перебувала у родинній церкві Виговських – Воздвиження Чесного Хреста, що знаходилася у с. Йосиповичі Стрийського району. У 2011 році на фасаді музею встановлена багатофігурна скульптурна композиція про перемогу козацького війська Івана Виговського над московськими ордами під Конотопом.
- ще у селі Руда є пам’ятник Івану Виговському, який відкрили у 2009 році з нагоди відзначення 333-річниці обрання гетьманом Івана Виговського;
- колишня вотчина гетьмана Виговського у селі Руда Гніздичівської
громади існує і донині (зараз тут сільська школа). Проте, дана споруда походить уже з пізніших часів, з 19 ст. До речі, до садиби Виговських потрапляєш лише через місточок, довкола маєток обнесено глибоким ровом. Щоправда, його інше умовно можна назвати гетьманською садибою. Адже ця будівля з’явилася уже після того, Виговські продали маєток наступним господарям – графам Петруським.
- віковий дуб, який росте у західній частині родового маєтку родини Виговських, який посадив сам Іван Виговський .
Поруч музею гетьмана Івана Виговського знаходиться і неймовірної краси Кохавинський Монастир — монастир святого Герарда, в якому перебуває Кохавинська Чудтворна ікона. Чудотворність, якої потвердив і хорунжий Костянтин Виговський (брат гетьмана Івана Виговського), який зізнався, що завдяки опіці цієї ікони він»…з семи війн вийшов без пошкоджень. Коней під ним кулі вбивали і навіть попадали в підковки чобіт, але жодна з них його навіть не дряпну ла» (З книги М. Чермінського» Kochawina w przaszlosci i dobie obecnej» — «Кохавина в минувшину та добу теперішню»).
Щоб насолодитися красою Кохавинського монастиря та краю, що під крилом журавля можна переглянувши кліп «СВІТЛИЙ АНГЕЛІ ГОСПОДНІЙ», який знято за сприяння Стрийської районної державної адміністрації
Розуміємо, що вся територія краю наповнена пам’ятками, що несуть історично-культурну цінність, але ці історичні місця окутані таємничістю, яку треба розкривати і популяризувати.
7. Відновлення та збереження історично-культурної спадщини
гетьмана України Івана Виговського.
І власне тому, 2 лютого 2021 року органами державними влади, органами місцевого самоврядування, установами культури і громадськими організаціями підписано Меморандум про співпрацю у реалізації стратегічного проекту «Відновлення та збереження історично-культурної спадщини гетьмана України 1657–1659рр Івана Виговського». Метою, якого є консолідація зусиль підписантів щодо пріоритетності державної політики у сфері відновлення і збереження національної пам’яті українського народу та збереження історико-культурної та архітектурної спадщини гетьмана України 1657–1659рр Івана Виговського, а також забезпечення партнерської співпраці органів державної влади та громадянського суспільства України задля підвищення їхньої впливовості в ім’я розвитку краю та європейської інтеграції України.
У тому ж, 2021 році на базі музею Івана Виговського у с. Руда створено Цент Європеїстики. У роботі якого передбачено:
- сучасний мультимедійний центр промоції спадщини Івана Виговського;
- створення молодіжного військово-патріотичного вишколу «Гідні нащадки гетьмана Івана Виговського»
- реабілітаційні та корекційно-відновлювальні заходи для військовослужбовців і їхніх родин;
- тренінги для розвитку комунікативних навичок, особистісного росту,
- майстер-класи і промоційні майстерки;
- зустрічі із успішними людьми ;
- яскраві арт-виставки;
- комфортний простір для відновлення ментального здоров’я всіх категорій людей;
- арт-студії у поєднанні з гастрономічним задоволенням;
- захоплюючі івенти по програмі культурно-освітнього обміну молоді і дорослих, в рамках міжрегіонального та транскордонного співробітництва ;
- арт-студії та проекти культурної дипломатії;;
- викладацько – художній пленер «Файне пудевочко»;
- реабілітаційні та корекційно-відновлювальні заходи для дітей і молоді з інвалідністю;
- проведення молодіжних форумів та форумів професійного зростання молоді;
- робота Європейських клубів Стрийщини;
- заснування іменних стипендій Івана Виговського для успішної , активної та цілеспрямованої молоді ;
- робота історично-пошукового клубу «Скрижалі»;
- створення інклюзивно-культурно-краєзнавчих альманахів.
І в тому ж, 2021 році започатковано історичний форум для молоді «Гідні нащадки гетьмана Івана Виговського», який покликаний активізувати ресурс історично-культурної спадщини гетьмана України Івана Виговського для формування майбутнього України, зміцнення сучасної української ідентичності та європейського цивілізаційного вибору України, повертати приналежність українсько історико-культурних надбань Україні і використовувати культурну спадщину, як можливість створення безбар’єрного простору та підтримки ментального здоров’я.
Кожен форум – це вервичка заходів, які завжди розпочинаються зі спільної молитви у Кохавинському монастирі та вшануванні пам’яті невинно убієнних захисників країни та українських дітей.
А далі зустріч із козаками та гетьманом Іваном Виговським і історичний екскурс музеєм та різноманітні активності на території музею. Ось наприклад, під час ІІІ-ого форуму започатковано проведення під відкритим небом художнього пленеру «Файне пудевочко».
А тоді все товариство, пішою ходою йде до пам’ятника Гетьману Івану Виговському, де відбувається офіційне відкриття форуму, покладання квітів до підніжжя пам’ятника і зустріч вже із родиною Оленою та Іваном Виговськими.
І ось тут, у центрі села, на території народного дому с.Руда, саме на тій території тодішнього містечка Руда, де у часи Магдебурського права знаходилась торговиця, де роками спацерувала родина Виговських відбувається основна частина форуму – її історично-мистецька сесія із вітальними словами від очільників влади, від істориків, науковців та краєзнавців.
І ось оживає Рудянський пляц піснями, співом кобзарів, гамірними розмовами народних майстрів та ремісників на ярмарку просто неба,
творчими майстерками по хусткоплетінню, вузликових лялечок із ниток, виготовленню журавликів із паперу, малюнку на асфальті, промоційними майстерками по презентації друкованої і сувенірної продукції та локаціями із декоративно – ужитковим спадком краю, а ще неймовірною гастрономічною спадщиною краю: «козацьким кулішем», литим тісто із капустою і шпондером та палюшками за древніми рецептами, рудянським домашнім хлібом на заквасці , традиційною стравою «засипаною капустою», «бурячками Миколая Рея», «гетьманським чаєм» та різними смаколиками.
А ще кожен форум для молоді є презентаційною платформою картин, фотографій чи медіапродукції.
Так, до прикладу:
2021 рік – презентація інклюзивно-промоційного альманаху «Край, що під крилом журавля» (Фішкою цього видання є комбінований друк двома видами шрифту- плоским шрифтом ( українською і польською мовою) для зрячих і шрифтом Брайля для незрячих людей) та кліпу «Світлий ангеле Господній», який відзнятий на території Кохавинського монастиря. Слова і музика Юлії Славянської, переклад Христини Водяної, аранжування: Тараса Дулиша, виконує: Соломія Синишин.
2022 рік – презентація серії картин «Лелеки» Ігоря Єремовича Мельника, художника, дослідника мистецтва, Члена Національної спілки художників України, Члена мистецького об’єднання «Стрий – КО», учасника багатьох всесвітніх та всеукраїнських виставок, пленерів та фестивалів;
2023 рік – презентація від Донецького обласного краєзнавчого музею фотовиставки із міста Соледар «Соледар. Сіль. Війна» фотографа Олександра Пархоменка та пресофіцерки 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» ЗСУ Ірини Рибакової та проекту пам’ятного знаку «Родова садиба гетьмана України Івана Виговського».
Наша молодь, за прикладом власноручно висадженого дуба Івана Виговського, під час проведення форумів, засідань Центру Європеїстики висаджує дерева і тим самим отримує можливість долучитися до озеленення нашої землі та порятунку природи.
Ще одним важливим аспектом збереження та відновлення спадщини гетьмана України Івана Виговського і наріжним каменем формування майбутнього України є заснування першої в Україні іменної стипендії «Гетьмана Івана Виговського» для успішної, активної та цілеспрямованої молоді.
І 13 серпня 2023 р. на ІІІ-ому історичному форумі для молоді «Гідні нащадки гетьмана Івана Виговського» відбулась церемонія оголошення переможців стипендіатів «Гетьмана Івана Виговського» для успішної, активної та цілеспрямованої молоді і першим чотирьом стипедіатам – координаторам Молодіжної ради Стрийщини Анастасії Боднар, Аліні Нариняк, Юлії Стаднишин та Святославу Тиндику вручено Сертифікати на отримання іменної річної стипендії «Гетьмана Івана Виговського».
Стипендією відзначаються молоді особи, які внесли значний вклад у відновлення і збереження історично-культурної спадщини гетьмана України Івана Виговського та культурно-освітнє і громадське життя Стрийського району.
Засновниками стипендії виступили ПАТ «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат», директор Дмитро Римашевський та ГО «Рада-Реформ», голова Ольга Боднар. Відповідно і підписали Меморандуму «Про взаєморозуміння та партнерство щодо покращення соціально-гуманітарної активності молодих громадян України у воєнний час і післявоєнний час та заснування іменної стипендій гетьмана Івана Виговського для успішної, активної та цілеспрямованої молоді», затвердили Положення «Про іменну стипендію гетьмана Івана Виговського для успішної, активної та цілеспрямованої молоді» і виплати здійснює ПАТ «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат» за рахунок коштів, передбачених кошторисом.
Варто зазначити, що навколо ідеї проведення історичних форумів для молоді «Гідні нащадки гетьмана Івана Виговського» та Центру Європеїстики об’єдналися:
- Львівська ОДА і Стрийська РДА;
- Гніздичівська ОТГ;
- Молодіжна Рада при Львівській ОДА;
- Львівська національна галерея імені Бориса Возницького
- Музей гетьмана України Івана Виговського;
- Львівське обласне козацьке товариство ВГО «Українське Реєстрове Козацтво»;
- Львівська крайова громадська організація «Галицьке ставропігійське козацтво імені гетьмана Петра Сагайдачного»;
- Координаційна рада козацьких товариств Львівщини при ЛОВА;
- Навчально-методичний центр культури і мистецтв Львівщини;
- ПАТ «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат»;
- ГО «Жидачівський козацький полк ім.І.Виговського»;
- Молодіжна рада Стрийщини;
- Микитинська Січ Нікопольського козацтва ;
- козацький полк ім. Івана Богуна Львівського міського козацького товариства ВГО «Українське Реєстрове Козацтво»;
- ГО «Центр Просвітництва Ініціатив Підприємництва імені Миколая Рея» Львівщини»;
- ГО Культурно-просвітницький центр імені К. Макушинського польської громади міста Стрия;
- ГО « Консультаційно -Дорадча Рада Реформ Стрийського району»;
- ГО «АСАМБЛЕЯ РОЗБУДОВИ ГРОМАД І ГАЛИЦЬКОГО КРАЮ»;
- ГО «ТІЦ Стрий»;
- ГО «Арт простір «KREDENS»».
І власне історія про життя одного із найвизначніших українських діячів середини XVII ст. – гетьмана Івана Виговського і нівелювання його досягнень у відстоюванні цілісності і самостійності України та зміцнюванню її міжнародного авторитету є підтвердженням того, як нищилася наша історія. Як вбивались щирі патріоти України і як до нині, ми не знаємо, де могила воєначальника Івана Виговського і єдиного українського гетьмана, кого тричі козацька старшина підтверджувала на посаді гетьмана України.
Але звитяжний козацький дух гетьмана Іван Виговський, на генетичному рівні передається українцями з покоління в покоління. І саме нині, горді сини вільних степів, безмежно сміливі, витривалі, вірні своїм ідеалам, нещадні до ворогів непорушно стоять на варті української держави.
Захищають свободу України і бійці 540-ого зенітного ракетного Львівського полку імені гетьмана Івана Виговського у складі Повітряних Сил України і 58-ої окремої мотопіхотної бригади, якій присвоєно почесне найменування українського військового, політичного і державного діяча, гетьмана Війська Запорозького гетьмана Івана Виговського. 58 окрема мотопіхотна бригада імені гетьмана Івана Виговського почала своє формування 16 лютого 2015 року.
Окрім герба гетьмана І. Виговського, на шевроні кожного бійця бригади є гасло латинською «Simul ad Victoriam». Його вони колись свідомо вибрали для себе – «Разом до перемоги!»
Тож, «Разом до перемоги!» і зцілюймось автентичністю зі скринь спадщини роду Івана Виговського та українського мікрокосмосу, бо лише – це дасть надію і сили до переможного миру та порятунку Рідної Хати.
8. Геральдичний екскурс в історію герба гетьмана
Великого князівства Руського Івана Виговського «Левове Серце».
І ще, у кожного легендарного родоводу є свій родовий герб, який не в змозі прикрити пил віків і нині мало хто знає, що Іван Виговський, як і Богдан Хмельницький, походив з шляхетського роду гербу Абданк. Окрім Виговського та Хмельницького, цим могли похвалитися лише три родини на всі Річ Посполиту.
А Герб гетьмана Великого князівства Руського Івана Виговського «Левове Серце» з 1659 року — єдиний відомий на сьогодні приклад, де в одному щиті поєднано державні герби Польщі (Білий Орел), Литви-Білорусі (Погоня Литовська) та Руси-України (Погоня Руська) — Речі Посполитої трьох народів. Герб гетьмана Великого князівства Руського Івана Виговського «Левове Серце» 1659 року — єдиний відомий на сьогодні приклад, де в одному щиті поєднано державні герби Польщі (Білий Орел), Литви-Білорусі (Погоня Литовська) та Руси-України (Погоня Руська) — Речі Посполитої трьох народів.
Велике князівство Руське – назва козацької України (у складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств), під якою вона, відповідно до умов Гадяцького договору, укладеного на козацькій раді 16 вересня 1658 року мала увійти, як суб’єкт федерації, до складу Республіки Трьох Народів. Велике князівство Руське було викреслено при ратифікації договору Сеймом.
Погоня Руська — герб київських князів. Ярослав Мудрий мав християнське ім’я — Юрій (Георгій) на честь святого Юрія Змієборця. На Погоні Руській розміщений саме св. Юрій (Георгій), який вбиває змія.
Цей герб носили руські (українські) князі, а також такі міста, як Київ, Кам’янець Подільський, Володимир, Збара- раж, Ніжин.
Погоня Литовська– шляхетський герб, що походить від Погоні Руської і з’явилася як герб пізніше. Князь Олег приніс щит з гербом Св. Юрія з Константинополя і завісив його на брамі Києва. Бартош Папроцький подає, що Київ має за герб зображення Святого Юрія, який був наданий місту князями Руськими (Українськими).
Цей же герб мало й місто Кам’янець на Поділлі.Герб був здавна родовим гербом Острозьких, проте пізніше вони змінили зображення св. Юрія на інші герби. Патроном візантійських імператорів також був св. Юрій. Великі князі Київські, коли прийняли християнство, також обрали собі за покровителя св. Юрія.
Вершник означає «Погоню» — військове ополчення, коли після відбиття облоги міста, всі війська і мешканці землі гналася за ворогом. Звідси герб отримав свою назву. Великий князь литовський Ягайло в своїй (латинській) грамоті від 20 лютого 1387 року писав: «… за стародавнім звичаєм, переслідування ворога є обов’язком кожного чоловіка в нашому краї; таке посполите ополчення заради вигнання ворога з нашої Литовське землі по-народному називається «Погоня» (pogonia)».
Герб Польщі — державний герб Республіки Польща. Затверджений у 1997 28 статтею Конституції Республіки Польща. Гербом є срібний коронований орел з золотим дзьобом та кігтями на червоному щиті. За легендою, срібного орла, який у подальшому став гербом польської держави, побачив легендарний Лех разом зі своїми братами Чехом і Русом — родоначальниками слов’янських народів. У тому місці, де це трапилося, Лех заснував місто і назвав його Гнезно (Gniezno), бо орелкружляв над своїм гніздом. Спочатку орел був особистим знаком Пшемисла II, коронованого у 1295 році, однак через півстоліття він став загальнодержавним символом.
Лев, який спинається на задні лапи є символом сили, мужності і великодушності, також є атрибутом сильної влади, здатної перемогти. Лев зображений у профіль та у позі повстання ( фр. Rampant) і так, що видно одне його вухо та одне око, він стоїть на задніх лапах, а передні кидаються вбік з мечем. З пащі виходить закривавлений язик, а хвіст його піднятий догори.
Абданк – дві срібні крокви із зрізаними донцями, обернених вершинами вниз і сполучених між собою в повторенні букви V на зразок літери W , мов початкові букви чотирьох слів: Veritas, Victoria, Virtus et Vita, тобто істина, перемога, чеснота і життя. Його використовували, як родовий герб кількох польських, литовсько-білоруських, українських шляхетських родів. Зокрема, був гербом гетьмана України Івана Виговського.
Опис герба подано в королівському привілеї 4 червня 1659 року:
do starożytnego herbu domu iego Abdank nazwanego pod pokryciem herb królestwa Polskiego orła białego w polu purpurowym, przydaiemy; za krwawe zaś odwagi i więzienia podięte herb zwyczajny xiążąt ruskich, to iest rycerza na koniu siedzącego, smoka biiącego pozwolamy; że buntowników, którzy temu pokoiowi z nami i Rzeptą postanowienemu są przeciwni, sczęśliwie gromi i ukracza, herb lwa żółtego w polu zielonym, miecz dobyty w łapach trzymaiącego, do dawnego titułu Lwoserd Wyhowski przypisuiemy. W ostatku, iż tenże wielmożny Ian Wyhowski, hetman nasz zaporozki, tytuł szlachecki polski nad wszystkie insze tytuły najzacniejszym poczytać i naznaczniejszym, zaczym też sczery candor i iasną życzliwość swoię przeciwko ojczyźnie oświadczaiąc pokazał się, bydź onej verum et candide amantem ciuem. Dla tegoż osobliwy herb xiążąt litewskich Pogonia in campo candido seu albo onemu przydaiemy, a herb iego starożytny Abdank we środku tych pomienionych czterech herbów zostawać ma takim, iakim tu na przywileiu wyrażono iest sposobem .
Переклад українською.
«до давнього герба свого дому Абданк назвавши під гербом королівства Польського білого орла у пурпуровому полі, додамо; за криваву хоробрість і ув’язнення взято, спільний герб руських князів, тобто рыцар, що сидить на коні, дракона, що вбиває, допускаємо; що повстанців, які противляться цьому світу з нами і Рептою, успішно докоряє та приховує герб жовтого лева у зеленому полі, меч, витягнутий у лапах носія, до колишнього титулу Lwoserd Wyhowski. . Нарешті, що у того самого вельможного Яна Виговського, нашого гетьмана Запорозького, польський шляхетський титул поважається за найпочесніший і найзначніший над усі інші титули, я також почав щиру відвертість і правдиву свою доброту проти батьківщини, оголосивши собі verum et candide amantem. З цієї причини особливий герб литовських князів, Pogonia in campo candido seu, або ще ми додамо до нього, і його давній герб Abdank у середині цих чотирьох гербів залишиться таким, як він є. тут виражено у привілеї.»
Підпис гетьмана Івана Виговського
Завідувач сектору культурної спадщини Стрийської РДА Ольга Боднар